Історія

Короткий нарис історії солідаризму

 
Вступ
Ідея солідарності не нова, в тій чи іншій формі вона існувала ще в добу античності. Це поняття було добре відоме і римській юриспруденції. У новітні часи цією проблемою серйозно займались французькі філософи. Франція стала батьківщиною модерного вчення солідарності. У цій країні в 1907 році вперше було вжито термін «солідаризм». Селестін Шарль Альфред Бугле у своїй праці «Le Solidarisme» заклав основу ідеї солідаризму, яку він вивів з принципу солідарності.
 
Радикально-соціалістична партія Леона Буржуа та ідея солідаризму
У Франції носієм солідаристичних ідеалів була радикально-соціалістична партія Леона Буржуа. У передмові до праці Фердінанта Едуарда Бюссона «Радикальна політика» Буржуа чітко окреслює програму своєї партії, а саме торування шляху між старою ліберальною і соціалістичною партіями.
Ідея солідаризму, так, як її задекларував Буржуа, намагається врахувати подвійний рух розуму і сумління, що червоною ниткою проходить через події нашого часу. Цей рух з одного боку апелює до звільнення «духа від apriori систем», від неперевіреного вчення релігії, через тра­диційні комбінації передання авторитету і заміни їх такими, які випливають з вільних досліджень і підда­ні постійній критиці. А з другого боку, цей рух спо­нукає сумління поза можливими моделями і не вель­ми обгрунтованими виправданнями якнайретельніше дошукуватись законів управління. Звідси, згідно з Буржуа, солідарність є обов’язком, який випливає з приналежності до су­спільства, а саме як квазі-контрактовий обов’язок, який у крайньому разі був би виконаний за допомо­гою державної сили. Так само трактується господарське питання, яке до певної міри стало б судово по­зиваючим зобов’язанням, тобто таким, яке можна осягнути судовим процесом і яке випливає із суспіль­ної опіки над знедоленими.
Господарська програма радикально-соціалістичної партії була побудована так, що вона відкидала принцип неконтрольованої державою економічної діяльності, але також не сприймала соціалізації індивідуальної власності. Колишні права індивіда залишалися недоторканими.
Широкі верстви населення сприймали ці ідеї дуже тепло. Солідаризм користувався великою повагою в університетах, гімназіях, народних школах. Його поширенню сприяли демократичні газети й об’єднання.
 
Адольф Ваґнер та партія німецьких державних соціалістів
Думки, подібні до тих, які пропагувала у Франції радикал-соціалістична партія Леона Буржуа, знайшли свій подальший розвиток в партії німецьких державних соціалістів. Вони теж намагалися йти дорогою, середньою між шляхом манчестерського лібералізму і шляхом доктринерського соціалізму. Головним його вираз­ником можна вважати Адольфа Ваґнера. Згідно з його вченням, людина не просто «homo oekonomicus» як думали класики. Життя її куди різнобарвніше, наповнене найрізноманітнішими ком­бінаціями. Тому психологічний аналіз людини Ваґнер прагне перевести в правильне русло, щоб довес­ти, що людина є і залишиться істотою, яка діє однаково; це стосується і його економічних дій. Ваґнер різко розділяє мотиви егоїстичні від неегоїстичних. До неегоїстичних мотивів належить порив до мораль­них дій, почуття обов’язку, страх перед докором влас­ного сумління. Ці мотиви, яким підпорядковується і якими керується у своїй діяльності індивід, виявляю­ться також і в економічній сфері. Мета економіки — «справжній і справедливий» інтерес всього державно організованого суспільства. Ця думка повністю сприймається системою солідаризму Г. Пеша. Подібно до Пеша, Ваґнер також схвалює приватну власність. У нього помітно сильний спротив індивідуаліз­мові. Ваґнер так само відхиляє крайній соціалізм. Ос­новне питання економічного вчення за Ваґнером — це ставлення індивіда до цілого. Добробут і розвиток Пеш виводить за Ваґнером, як залежні від «комбінації індивідуального і соціального принципів у суспільному й економічному правопорядку та організації».
Для державних соціалістів немає суттєвого анта­гонізму між класами та індивідами однієї нації. Нав­паки, їх згуртовує моральна солідарність. Її можна побачити у спіль­ності мови, звичаїв та соціальних інституцій. Державу слід розглядати як орган цієї моральної солідарності. Для неї всі громадяни рівні; вона повинна дбати про всіх, а передусім про тих, хто відчуває нестатки. Загалом держава не повинна переймати функції індивіда, але має дати йому нагоду вільно рости й роз­виватися. У взаємозалежності індивіда слід вбачати головний чинник економічного поступу.
Головна вимога державного соціалізму мала мо­ральний і національний характер. Справедливість у розподілі і піднесенні добробуту робітничого класу є умовою збереження національної єдності, формою якої є держава.
 
Католицькі соціальні енцикліки і солідаризм
В контексті розгляду системи солідаризму доцільно розглянути дві соціальні енцикліки Римо-Католицької Церкви: «Rerum novarum» 1891 року Папи Лева XIII про капітал і працю і «Quadragesimo anno» 1931 року Папи Пія XI про реконструкцію соціального ладу. Ці енцикліки цікаві тим, що вони вказують на розв’язання багатьох проблем со­ціального життя на основі ідей солідаризму.
Енцикліка «Rerum novarum» Папи Лева ХШ поставила перед собою відповідальне завдання, а саме — дати відповіді на важливі соціальні питання бурхливого XIX століття. Постала вона в той час, коли капіталізм сягнув свого апогею, а становище широких народних мас із дня на день погіршувалось. Малий прошарок суспільства жив у розкоші, а решта народу, робітничі маси, перебували у злиднях та пригнобленому стані.
Пролетаріат, який з кожним роком зміцнювався, вимагав задоволення своїх прав. Протиріччя всередині суспільства дедалі посилювались. Нові рецепти для його зцілення не завжди були найкращими. Завдан­ня енцикліки «Rerum novarum» саме й полягало в тому, щоб зрозуміти корінь зла і відповідно до прин­ципів Католицької церкви вказати на шляхи, які б вели до солідарного порядку і спокою.
Індивідуалістичний лібералізм зруйнував колиш­ні природні зв’язки (стани, гільдії) в суспільстві, а нові не встановив, їхнє місце посіли, з одного боку, безмежна свобода, а з іншого — нездоровий державний інтервенціонізм. «Дух індивідуалізму зайшов так далеко, висловлюється про це енцикліка, що колись квітуче і добре упорядковане в своїй повноті різноманітно розвинуте суспільне життя було зни­щене, а опісля вбите, так що нарешті залишились тільки поодинокі особи і держава. Це сталося з не меншою шкодою для держави».
Необмежену, вільну конкуренцію як регулятив­ний принцип економіки енцикліки рішуче відкидають, але залишають обмежене суперництво, що його хоче зберегти і система солідаризму.
Внаслідок вільної конкуренції, згідно з енциклі­кою «Quadragesimo anno», приходить до «господарської могутності» тобто до величезного скупчення господарської і політичної сили в руках малого про­шарку суспільства. Утворюються картелі, концерни і трасти. Послуговуючись банківськими кредитами, капіталісти опановують «кровообіг цілого господарського організму». Утворюються монополії або подібні до монополій формації, які контролюють ціни продуктів, а також розподіл доходів їхньої продукції, що має тенденцію усувати вільну конкуренцію. За цих умов значні прошарки народу стають для цих можновладців об’єктом експлуатації.
Засуджуючи со­ціальну несправедливість, яку спричинив лібералізм, Папа Пій XI говорить, що «…за природним законом економіки, якому не можна протистояти, лише власник капіталу міг би накопичувати капітал, тоді як той самий закон засуджує робітників вічно бути проле­тарями і жити на межі прожиткового мінімуму» — це неминуче веде до класової боротьби, з усіма згубними для суспільства наслідками. Лише оновлення соціального життя, каже енцикліка, може запобігти цим руйнівним обставинам.
Що стосується робітничого питання, якому при­свячена енцикліка «Rerum novarum», то воно уважно розглядається згідно з като­лицьким сприйманням держави і суспільства. Теорію класової боротьби енцикліка відкидає, бо, як кажуть енцикліки, вона не усвідомлює природи суспільства. Але розум повинен усувати або, принаймні, пом’як­шувати ці явні протиріччя. Не боротьба, каже енцик­ліка, а згода є передумовою краси й порядку. Це сто­сується і співробітництва класів і станів, а також зв’язку між капіталом і працею. Це співробітництво не можна, проте, переводити на шкоду робітникові. Соціальну справедливість слід розглядати як норма­тивний принцип.
Згідно з енциклі­кою «Quadragesimo anno», при розподілі заробітної платні, якщо він має бути справедливим, слід вихо­дити з трьох факторів:
1.     Життєвих потреб робітника і його родини;
2.     Економічної спроможності та конкурентоздатності підприємства;
3.     Загального добробуту.
Найвища мета суспільства, каже далі енцикліка,— досягти загального блага, а його можна досягнути лише тоді, коли робітник і його родина будуть забезпечені достатніми коштами, коли дружини і матері дбатимуть лише про сім’ю, а не додатково працюва­тимуть, щоб утримувати родину, бо платні чоловіка не вистачає. Так само заробітна платня буде неспра­ведливою, коли вимоги високої зарплатні руйнувати­муть підприємства. Наслідком цього був би крах підприємства, що однаково шкодило б і підприємцеві, й робітникові. Лише солідарна співпраця обох факторів (праці й капіталу) може забезпечити нормальний і здоровий розвиток економічного життя. Тільки та­ким чином, вважає енцикліка, можна досягти загаль­ного блага.
Проблеми власності енцикліки розглядають в дусі солідаризму. Енцикліка «Quadragesimo anno» вчить, що це особливе право власности, дане природним правом, больше того — воно дароване са­мим Богом. Право на власність дає змогу людині дбати пpо ceбе та свою родину, забезпечуючи майбутнє. Проте, це дароване Богом право може привести i до найбільшого зла, якшо ним зловживати. Енцикліка розрізняє індивідуальну i соціальну природу власності. Держава мусить поважати право власності, дане людині природою.
Католицизм розуміє державу як досконале суспільство, тобто найвищий і найдовершеніший ycтрій людського життя. Ліберальній правовій дер­жаві, завданням якої є захист лише вдасності громадянина, Папа Лев XIII протиставляє вчення про правову i благодійну державу. У цьому сенсі держава має завдання не лише захищати власність, але й дбати про загальне благо, особливо піклуватися про нужденних. Держава як «societas perfecta» представляє собою завершення спільної людської діяльності.
Особливу увагу обидві енцикліки приділяють державній владі. Лев ХII говорить не про якусь конкретну форму уряду, а про державну силу (владу) як поняття. Державну владу Лев XIII виводить від природи i від розуму. Вона повинна стояти на службі народу; кожне зловживання є незаконним. Завдання державної влади, як пише Пій XI, полягає в охороні народу i вcix його членів, при цьому особли­ву турботу слід виявляти до слабких i бідних. Дер­жавна влада, коли її так розуміти i застосовувати, виконує свое завдання i є справжнім слугою народу. Вона стає божественним i справедливим авторите­том, який знаходить своє джерело в природному праві та Божій волі.
 
Шарль де Голь та солідаризм
Реймон Арон вважав, що веберівське поняття харизми — тобто особливої благодаті, обраності — максимально відповідає характеристиці типу політичного лідерства генерала де Голля — одного з найвидатніших політиків ХХ століття. Після його тріумфальної перемоги на президентських виборах, його попередник на посту президента Рене Коті сказав про нього: «Перший із французів стає першим у Франції».
За Вебером, тип політичного діяча, до якого належав де Голль, є «ідеальним типом» для створення команди національного порятунку. Де Голля часто називали «людиною кризи», яка діє тим рішучіше і нестандартніше, чим складнішою стає ситуація. Він усвідомлював власну відповідальність під кутом зору історичної місії служіння своїй Батьківщині — Франції.
А Шарль де Голль усе життя залишався переконаним прихильником цієї теорії, вважаючи, що в суспільно-економічних процесах національний чинник має пріоритет, а нація є базовою і природною структуроутворюючою спільнотою, яка зберігається у світі (якому, зазначмо, в неозорому майбутньому «не загрожує» геополітична стабільність та безконфліктні міждержавні стосунки). Саме тому де Голль ніколи не мав жодних ілюзій щодо альтруїзму в зовнішній політиці, твердячи, що в ній завжди діє «залізний закон національних інтересів».
У внутрішній політиці де Голль знов-таки беззастережно дотримувався ідеї пріоритету загальнонаціональної спільності над будь-якими класовими і партійними інтересами. Тому цілком логічно, що «Провідник Нації» досить скептично ставився до системи парламентаризму з притаманним їй постійним партійним протистоянням і виявляв упередженість не тільки щодо лівих партій, а й щодо представників переважно спекулятивного бізнесу.
Що ж до комуністичної партії Франції, то де Голль уважав її недостатньо «національною і французькою» партією і називав лівих «сепаратистами», «іноземною партією», «агентами Рад».
Шарль де Голль безмежно поважав волю французького народу. Він наголошував: «Влада має силу лише тоді, коли її цілі збігаються з вищими інтересами країни і коли вона має всебічну довіру з боку громадян». Тому і заявив, що піде у дострокову відставку навіть у тому випадку, коли будь-яка його пропозиція отримає на референдумі лише просту арифметичну більшість, а не переважаюче всенародне схвалення. І дотримав свого слова!
Про нетоталітарну спрямованість авторитаризму «першого серед французів» свідчить той факт, що в його «команді», а також серед прихильників і в часи перемог, і в скрутні часи добровільних відставок завжди знаходилися десятки, якщо не сотні, найвидатніших інтелектуалів, котрі уособлюють совість французької нації.
Де Голль добився створення президентської республіки — шляхом, зокрема зміни Конституції Франції, в якій з’явилося положення про всенародне обрання Президента, за своїми офіційними повноваженнями — «гаранта національної незалежності» (як наголошувалося вище, згідно із донині чинною деголлівською Конституцією передбачається лише один випадок, коли Президент підлягає юридичному переслідуванню, — при зраді Батьківщини, звинувачення у якій має право оголосити Вищий суд, який складається з 24-х представників обох палат Парламенту).
Одночасно величезна увага приділялася підвищенню продуктивності праці. Прагнучи максимально зацікавити безпосереднього виробника, де Голль розвивав різноманітні форми економічного корпоратизму та кооператизму (цим же шляхом економічної реформи пішли повоєнні Японія та Німеччина), а також ідею солідаризму. Зокрема, він усіляко заохочував участь представників трудових колективів в управлінні підприємствами та в їхніх прибутках, підтримував інші форми тісного співробітництва між працею і капіталом. Повсякчас удосконалювалася і розвивалася система науки і освіти. Досить зауважити, що за десятиліття правління де Голля кількість людей у Франції, котрі займалися розумовою працею, зросла утричі і досягла трьох мільйонів чоловік. Чудово усвідомлюючи неминучість наростання процесів економічної глобалізації, де Голль розглядав конкурентоспроможність французьких підприємств на зовнішньому ринку як головний критерій ефективності їхньої діяльності.
Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до 4,5 млрд. доларів у 1965 році. Франція не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на країну-кредитора, яка займала на той час третє місце у світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. За середньорічним економічним зростанням ВНП — 5,5%, Франція тоді поступалася лише Японії (а за темпами зростання ВНП, за рахунок підвищення продуктивності праці, значно випереджала цю країну). Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, а обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким як ніколи (і це при тому, що задля гарантії свого суверенітету країна була вимушена нести важкий тягар військових витрат). А головне — за десятиліття президентства де Голля чисельність французів зросла з 45 до 50 мільйонів! Безперечно, що це — найвиразніший показник ефективності економічних реформ.
Не випадково криза правління Шарля де Голля була пов’язана з реформою вищої освіти, коли генерал був змушений занадто авторитарними методами максимально прагматизувати вищу школу і підпорядкувати її меті економічного і в кінцевому підсумку військового геополітичного змагання у сучасному світі, а французька інтелігенція та творча молодь, котра формувалася на традиціях вищих здобутків гуманітарного знання і мистецтва (в галузі яких у ХІХ—ХХ століттях Франції належала провідна роль), фактично повстала проти вузької спеціалізованості не тільки освіти, але й свого особистого життя.       
Треба віддати належне де Голлю: врешті-решт він зрозумів, що йдеться не про звичайний соціальний конфлікт з адміністрацією, а про дуже серйозні проблеми фактично стадіального вибору його країни. Він оголосив свою знамениту програму соціального самоврядування — «систему участі» як «Третього шляху», але не як синтезу, а як уникання і класичного лібералізму, і радянського комунізму. Ця теорія корпоративної єдності, солідарності та співпраці класів була дуже близька до ідеї соціальної держави в Німеччині та «конфуціанського капіталізму» в Японії.    
Ідея якісно прогресивнішого відносно класичного капіталізму суспільного ладу — «соціальної республіки» — була сформульована на законодавчому рівні ще у Конституції Другої французької республіки. На противагу марксизму її суть полягає у проголошенні пріоритету духовних цінностей над «економічним базисом», розумінні необхідності не просто єдності класів з метою збереження загальнонаціональної злагоди, а творчої співпраці та солідарності між ними на корпоративних та кооперативних засадах.
У цілому ж незаперечні видатні досягнення державотворчої місії Шарля де Голя стали можливими завдяки тому, що, він завжди жив і діяв за принципом «політика — справа честі», а інколи — й «мистецтво неможливого». Це був політичний лідер не за посадою, а за покликанням, справжній Провідник Нації.
 
Лех Валенса та профспілка «Солідарність»
Поява «Солідарності» була подією, що мала важливе значення для демократичних змін не лише в Польщі, але й інших країнах Центрально-Східної Європи. Це була одна з ключових ланок ланцюга подій, що призвели до повалення тоталітарного режиму в Польщі, розпаду Варшавського договору, зникнення з карти світу Радянського Союзу. Це була подія з одного боку революційна, з іншого ж — цілком закономірна.
Перші вияви супротиву комуністичному правлінню в Польщі з’явилися так само, як в Україні, в 50-х роках ХХ ст. Було це пов’язано, передусім, iз так званою хрущовською відлигою, коли комуністичний режим трохи пом’якшав, відходячи від «культу особи» Сталіна. Протести в Польщі, хоча часто й виникали в результаті незграбної економічної діяльності уряду ПНР, що призводила до підвищення цін та зниження соціального захисту населення, мали виразний антикомуністичний характер. 
Коли у грудні 1970-го польский уряд підняв ціни на продукти, на верфі почались страйки. Ось тоді й почав свою активну діяльність Лех Валенса. У серпні 1980-го він вже очолив страйк, а невдовзі став лідером «Солідарності» — федерації рабітничих спілок, що замінила підконтрольні урядові профспілки. Фактично Лех Валенса став неформальним лідером країни, діячем, з думкою якого змушені були рахуватися і в партійно-державних, і в робітничих, і в інтелігентських колах.
«Солідарність» підтримувала страйки і протести до грудня 1981-го, коли її діяльність заборонили. Валенсу та інших активних опозиціонерів заарештували. В цей бурхливий час Валенса став лауреатом Нобелівської премії миру.
У 1988 році — нова хвиля страйків, що змусили уряд розпочати переговори із «Солідарністю» і оголосити дату вільних виборів до парламенту. У червні 1989-го вибори принесли перемогу кандидатам «Солідарності». І тут Лех Валенса виявив характер: він відмовився формувати уряд разом з комуністами. Уряд очолив його соратник Тадеуш Мазовецький.
У жовтні 1990-го президент Войцех Ярузельський пішов у відставку, а у грудні Лех Валенса переміг на позачергових президентських виборах. На посаді Президента Республіки Польща Валенса підтримував курс на ринкові реформи і сприяв створенню системи сильної президентської влади. Новому президенту був притаманний авторитарний стиль керівництва. При цьому він проводив однозначно прозахідну політику.