Історія Солідаризму

Теоретики солідаризму

Римський імператор Марк Аврелій (роки правління — 161-180 рр. до н.е.): «Те саме відношення єдності, яке мають між собою з’єднані частини тіла, мають між собою і розумні створіння, оскільки вони, хоч і відокремлені один від одного, але створені для того, щоб виконувати спільну працю. У цьому сенсі люди функціонують так, як і частини тіла, хоча й відділені один від одного заради цілого, проте вони служать цілому».

Французький соціальний філософ Шарль Жід (1847-1932 рр.) писав про солідарність у просторі та часі: «Солідарність в просторі — перший рівень солідарності в часі. Оселяючись на одній території, люди вступають у тісний контакт. Однакова місцевість, ідентичний клімат, подібний спосіб виробництва продуктів харчування. Поступово характер усіх життєвих процесів створює солідарну свідомість спільноти.

Рівень солідарності в просторі може бути різним. Спільність мешканців села — перша форма, де принцип солідарності виявляє себе особливо ясно та чітко.

З іншого боку, солідарність в часі пов’язує мертвих з живими завдяки спільній Традиції та Культурі. В давнину солідарність реалізувалася в спільних діях, освячених законами, релігією та звичаями.

Наступна функція солідарності полягає в тому, що вона виступає як сила, здатна розбудовувати суспільство. Її завдання — узгоджувати інтереси членів суспільства, які суперечать один одному і гуртувати суспільство для досягнення спільних цілей. В свою чергу, спільними цілями для суспільства є ті, що гарантують його існування та гармонійний розвиток, чого можна досягнути лише шляхом солідарної взаємодії, що ґрунтується на ідеї справедливості».

Німецький соціолог Фердінанд Тонніс (1855-1936 рр.): «Суспільне життя — це взаємна власність та взаємне задоволення, взаємне володіння та користування спільним майном. Воля до володіння майном і користування ним — це воля до захисту й оборони спільного майна (спільне зло — спільні друзі — спільні вороги). Така солідарність вважається органічною. Вона підтримується не лише завдяки поривам та інстинктам, а й переходить у вищу стадію — духовну.

Розуміння й усвідомлення приналежності індивідів до спільної групи веде їх до формування духовного союзу. Солідарна дія багатьох членів суспільства призводить до серйозних результатів, що мають надзвичайно велике значення в соціальному житті. Вони пробуджують гордість наступних поколінь за своїх предків, що зміцнює солідарність народу, як історичного феномену. Завдяки солідарності були створені великі культурні цінності. З цього принципу виводиться також мораль та етика».

Німецький соціолог Леольд фон Візе (1876-1969 рр.) вбачав зерно прогресу в солідарності: «Суспільним ідеалом є перетворення окремих людей на сильні індивідуальності і, водночас, впровадження дієвої солідарності між ними».

Німецький економіст і соціальний філософ Гайнріх Пеш вважав, що не лише боротьба (у широкому розумінні) творить соціальні цінності, а й солідарність є початком усього шляхетного та доброго, що підносить людину до Божої подоби:

«Не лише bellum omnium contra omnes (війна всіх проти всіх) панує протягом всього історичного розвитку, а також принцип солідарності, який творить цінності та відіграє велику роль у розвитку соціальних інституцій. В природі людей можна знайти шляхетні пориви, які ведуть їх до солідарності, справедливості та об’єднання.

Відповідальність, яка зветься солідарністю, на загал є одним з найвеличніших відкриттів людства. Завдяки солідарності людина перестає бути атомом у просторі і хвилиною в часі, вона підноситься до більшої гідності й вищої сфери. Завдяки солідарності людство буде запевнене в своїй гідності і до певної міри створене. Цим терміном, яке не мало жодного значення в античних суспільствах, солідарність позначає спільність людської природи і тісну спорідненість, яка об’єднує людей між собою».

Гайнріх Пеш розуміє поняття солідарності не лише з утилітарного боку, а й з морального та етичного. В цьому сенсі він формулює своє визначення принципу солідарності, який, в його застосуванні до соціальної спільноти, в його подвійній функції як творення та зміцнення єдності, означає упорядковане узагальнення прагнення суспільно пов’язаних сил з огляду на досягнення спільної мети.

Якщо йдеться про народне господарство, яке розглядається як складова частина суспільного життя, то в нього є завдання сприяти встановленню загальнодоступних матеріальних благ та достатку в гармонійному зв’язку з загальним добробутом народу.

Органічна теорія солідарності Пауля Барта

Німецький соціолог Пауль Барт (1858-1922 рр.) так визначав суть своєї органічної теорії солідарності: «Суспільство називається організмом чи органічною системою, на противагу організму індивідуальному, соціальному чи колективному. Таким чином, усі можливі соціальні сфери, елементи та соціальні модуси мають перебувати в стані єдності, цілісності та фундаментальної солідарності. Принципи консенсусу та солідарності, які спостерігаються вже в неорганічному світі, є суттєвими в житті рослин, досконалими — в житті тварин, а в людському соціумі досягають свого найвищого ступеня».

Полемізуючи з французьким мислителем Емілем Дюркгеймом, П. Барт зазначає: «Дюркгейм виходить з поняття солідарного цілого, підпорядковуючи йому суспільство. Він знаходить у двох неодночасних, але хронологічно послідовних станах соціуму два види солідарності, які він окреслює як механічну та органічну. Механічна солідарність є притаманною примітивним суспільствам, де панує однаковість світогляду всіх членів, наприклад, на ґрунті спільності етнічного походження.

Проте такий стан не триває вічно. Поступово кількість населення в тому чи іншому примітивному суспільстві збільшується. З цього факту випливає також приріст продуктивних сил та поступове надбання культурних цінностей. Продуктивність праці зростає завдяки поділу праці. Старі спільноти, що ґрунтуються на кревних зв’язках, розпадаються. Постає структура нового суспільства, та відбувається перехід від примітивного соціуму до органічного. Визначальну роль в органічному суспільстві відіграє не однаковість світогляду, а усвідомлення того, що всі індивіди мають допомагати взаємно поповнювати свої життєві засоби».

Леон Буржуа. Ідея солідарності

Лауреат Нобелівської премії миру, французький державний діяч Леон Буржуа (1851-1925 рр.) розрізняє два види солідарності — природний і фактичний. При цьому природна солідарність немає ніякого відношення до справедливості, адже одні незаслужено користаються перевагами, внаслідок чого інші потерпають.

Ця несправедливість виникає по причині природжених здібностей: спадковість, рівень освіти, професія, соціальний статус тощо. Внаслідок цього кожна людина до певної міри морально зобов’язана тим, що вона має і тим, ким вона є, своїм попередникам і сучасникам. Таким чином, щойно людина народжується, вона вже має обов’язки перед суспільством.

Принцип солідарності, згідно із теорією Л. Буржуа, полягає у тому, щоб змушувати улюбленців долі повертати свій «борг» тим, кого фортуна скривдила. Таке розуміння принципу солідарності сприяє соціальній справедливості — брати в тих, хто користується з надлишку соціальних благ і віддавати тим, хто їх потребує.

Виходячи з цього, Леон Буржуа будує теорію так званого «квазі-контракту», зробивши спробу надати ідеї солідарності юридичної форми. Ця теорія виходить з дуалістичного розуміння солідарності. Крім того, що природна солідарність має тенденцію бути несправедливою, вона виключена з моделі «квазі-контракту», який ґрунтується на принципіфактичної солідарності, тобто на солідарності, яка зустрічається в повсякденному житті соціуму. Л. Буржуа насамперед вказує на принцип добросусідства, при якому здійснюється фактичне єднання, яке природно спонукає до солідарної та спільної діяльності.

Інший приклад дає нам поділ праці. Один виробляє для багатьох, а з іншого боку, сам пожинає плоди праці інших. Подібні випадки, вважає Леон Буржуа, можна знайти у кожному суспільстві. За певних обставин ця фактична солідарність може бути і вимушеною, як, наприклад, солідарність між сусідами по земельних ділянках або між квартирантами в одному будинку. Внаслідок цієї ситуації всі вони мають обов’язки і права по відношенню один до одного.

Суть теорії «квазі-контракту» саме в тому і полягає, що індивід має вступати в юридичні відносини, які випливають із суспільного договору. «Квазі-делікти» (правопорушення), які Л. Буржуа виводить із «квазі-контракту», відомі ще з часів римського права. Квазі-деліктами називаються такі юридичні факти, які хоч і не є фактичними правопорушеннями, проте створюють подібні до деліктів наслідки.

Цим терміном Леон Буржуа хотів означити вищезгадані моральні обов’язки сильного перед слабким і багатого перед бідним. Як для державного діяча, ця теорія мала для нього практичне завдання — вона мала обґрунтовувати сучасну соціальну політику і прогресивну податкову систему, що їх Л. Буржуа здійснював і запроваджував на користь малозабезпечених членів суспільства.

Духовний вимір солідаризму

Невід’ємною частиною суспільства є церкви та релігійні організації. Глава держави керує нею і несе відповідальність за результати свого правління. Керівники церков і релігійних організацій є духовним лідерами, головний обов’язок яких — дбати про моральний стан нації та відроджувати її духовність.

Ще одна важлива функція церков і релігійних організацій в соціумі — моральне виховання громадян держави, що є необхідним елементом для досягнення гармонії та солідарності в нашій країні.

Особливу увагу церкви та релігійні організації мають приділяти формуванню сприятливого духовно-морального клімату в родині — цій першій і найважливішій клітинці суспільства.

Держава має створити для церков і релігійних організацій сприятливі умови для доброчинної та благодійної діяльності на користь малозабезпечених та соціально незахищених верств населення.

Крім цього, в сучасних умовах церкви та релігійні організації разом з профспілками особливу увагу мають приділити ситуації, в якій перебувають наймані працівники та опікуватися тим, щоб вони не були надміру експлуатовані роботодавцями та власниками підприємств.

Економічна солідарність

Шарль Жід так описує головний принцип економічної солідарності: «Поділ праці — це механізм, за допомогою якого спільнота людей має можливість легко і ефективно досягти виробництва та приросту національного продукту. В той час коли звірі задовольняються безпосереднім забезпеченням їх обмежених потреб, наприклад в їжі, людина обмежує себе виробом одного товару, який вона обмінює на той, в якому відчуває потребу. Таким чином, поділ праці, який зумовлює взаємодію всіх з метою задоволення потреб кожного окремого індивіда — справжнє джерело прогресу, добробуту та економічної солідарності».

Вадою класичної економічної теорії є те, що вона недостатньою мірою визнає важливість принципу економічної солідарності. Класична економічна теорія виходить з того, що економічні процеси є повністю відділеними від суспільства. Цей постулат є неправильним. Економіка — необхідна і дуже важлива складова частина життя соціуму. Завдання економічної діяльності полягає в тому, щоб постачати суспільству матеріальні блага, задовольняючи таким чином матеріальні потреби та сприяючи загальному добробуту і розвитку суспільства.

 Середньовічні гільдії та корпорації дають нам класичний приклад солідарної діяльності ремісників. Хоча у наш час членів гільдій старого зразка вже немає, проте спільні інтереси й спосіб життя можуть об’єднати все суспільство в нову гармонійну спільність, в якій не буде класової боротьби та конфлікту інтересів. На нашу думку, феномен професійних асоціацій з кожним роком відіграватиме все більшу роль в сучасній економіці.

Співвідношення принципів солідарності та боротьбі в житті соціуму

Солідарність та боротьба за існування — соціологічні факти, які не можна заперечити. Вони діють в суспільстві одночасно. У зовнішніх діях домінує елемент боротьби, у внутрішніх — солідарності. Зовнішня боротьба того чи іншого соціального утворення посилюється завдяки солідарності.

Те, що принцип солідарності всередині такого соціального утворення має першість щодо боротьби, засвідчує такий приклад: багато разів в історії спостерігалася ситуація, коли політичне протистояння розколювало ту чи іншу країну, однак у випадку війни переважна більшість суспільства, незважаючи на свою партійну, соціальну та класову приналежність, спільно виступала проти ворога. В цьому контексті варто згадати слова німецького імператора Вільгельма II, проголошені ним в 1914 році: ۫«Я більше не знаю жодної партії, я знаю тільки Німеччину»

«Український солідаризм є концентрованим вираженням української національної ідеї на сучасному етапі розвитку людської цивілізації» (Олександр Шморгун) 

Український солiдаризм як концентроване виявлення нацiональної iдеї осягає найглибший емоцiйно-уявний, iсторично найвищий вимiр нацiональної самосвiдомостi. Вiн пiдпорядковує собi, наповнює якiсно новим змiстом i синтезує попереднi вимiри нацiональної iдеї: етнiчно-расовий, релiгiйний, державницько-волюнтаристичний та рацiонально-економiчний. Це означає, що основою етнiчного, релiгiйного i навiть економiчного патрiотизму повинен стати передусiм мiжособистiсний, духовно-психологiчний зв’язок на засадах спiльних культурно-гуманiстичних цiнностей, що мають одночасно нацiональне i загальнолюдське значення.

Український солiдаризм знаходиться в рiчищi загальноєвропейських духовних засад i пов’язаний з пошуком не тiльки нацiонального, але й соцiального iдеалу, котрий вiдповiдав би найвищiй стадiї людського поступу. Практично всi видатнi українськi мислителi XX столiття дiйшли висновку, що саме «нацiя є найвищий тип людської спiльноти». На противагу граничному лiбералiзму та комунiзму з їх космополiтизмом та економiзмом фундатори української нацiональної iдеї цiлком справедливо виходили з того, що реальним «базисом», над яким надбудуються економiчна та суто державницька сфери незалежної України, повинен стати нацiонально-духовний чинник.